"30 липня 1989 року назавжди увійде в історію Бережанщини як день, коли вперше за радянських часів на могилі Січових Стрільців на горі Лисоні замайорів наш український синьо-жовтий прапор.

Починаючи з березня 1989 року, коли вся Україна із великим інтересом спостерігала теледебати між секретарем Спілки письменників України Іваном Драчем та завідуючим ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонідом Кравчуком, коли громадськість знайомилася зі Статутом і Програмою Народного Руху України за перебудову, почали створюватись осередки Руху по всій Україні. Спочатку малочисельні, нелегальні, а потім - напівлегальні, "неформальні", як тоді їх називала офіційна компартійна пропаганда. Найбільшого поширення Рух набув, звичайно, в Галичині. Ядро цих осередків становили члени створеної ще "шістдесятниками" Української Гельсінської Спілки (УГС), колишні вояки УПА, члени ОУН, їхні діти та внуки. Водночас, до осередків вступали люди, які відгукнулися на заклик до боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу.

Першим піднявся завод "Мікрон", який налічував тоді понад 700 робітників і службовців. Я, як і більшість моїх друзів, працював там регулювальником радіоапаратури. Це було режимно-секретне підприємство, яке випускало радіопродукцію для військово-промислового комплексу тодішнього Союзу. І хоч керівництво заводу на чолі з директором С.М.Корнєвим та секретарем парторганізації Л.К.Гарлінським, під тиском райкому компартії намагалося вплинути на політичний клімат на підприємстві, однак процеси уже були незворотніми. Відтак з ініціативи Івана Здирка, який працював майстром будівельної бригади маслосирзаводу, був створений підпільний осередок у Бережанах, який він і очолив. До осередку ввійшли Іван Головацький, Андрій Хлопась, Михайло Мигдаль (усі з Шибалина), Петро Кузів з Лапшина, Василь Подуфалий з Жукова, Степан Кленик з Носова, Олексій Кузьма, Василь Федина, Іван Парасюк (усі з Бережан), Іван Смачило з Дибще, Ярослав Хмарний з Волощини. Прихильників було чимало, і з кожним днем їх ставало все більше й більше. На підприємствах Бережан почастішали стихійні мітинги та збори. Коли нам у руки потрапив перший номер самвидавської газети "Поступ", яку видавало Львівське Товариство Лева, де було опубліковано текст національного гімну, зображення та опис національного герба та синьо-жовтого прапора, а також стаття про розгон демонстрації львів"ян загонами ОМОН, ми вирішили діяти активніше. 

На початку липня за дорученням осередку я вирушив до Львова, аби за вказаними в газеті адресами розшукати людей і налагодити співпрацю з львівським Рухом. Однак усі адреси, що були в газеті, виявилися фіктивними. Мабуть, інакше бути не могло, я це зрозумів трохи пізніше. Уже у Львові від перехожих все ж довідався, де можна зустрітися з членами Руху чи УГС. У сквері біля оперного театру я побачив гурт людей, які стояли біля портрета Т.Шевченка, національного прапора і герба України, що були встановлені на столику. Перепитавши кількох перехожих, врешті-решт "вийшов" на людину, що назвалася Яворським і поспілкувався з ним. Він відрекомендувався мені, як член УГС і НРУ. Роздаючи людям листівки, чоловік закликав організовувати осередки Руху і готуватися до боротьби за незалежність, чинити спротив тоталітарному режиму. Я запросив його від імені нашої підпільної організації приїхати в Бережани. Розповів йому також, що в Бережанах є гора Лисоня, на якій знаходиться могила Січових Стрільців, і було б добре, якби делегація львівських рухівців приїхала на Лисоню, а ми вже підготуємо до зустрічі якнайбільше людей. Він пообіцяв, що організує такий приїзд і повідомить нас про це. 

Після мого приїзду зі Львова, членами осередку почала поширюватися по району інформація, що до нас на Лисоню приїдуть львів"яни і там відбудеться мітинг. І вже 16 липня, в неділю, на Лисоні почали збиратися люди з навколишніх сіл, згадувати про події, що відбувалися під час Першої світової війни, в період польської та німецької окупацій. Через тиждень, 23 липня, на Лисоню зійшлось уже, мабуть, кілька тисяч людей. Усі чекали, що приїдуть представники зі Львова. Міліціонерів у формі та в цивільному, кагебістів та "сексотів" теж було досить. Ходили поміж людей і підслуховували. Мітинг розпочався стихійно. Хтось з людей вийшов на могилу і почав говорити про Січових Стрільців, про їх героїчну оборону Лисоні від російських військ генерала Брусилова, потім виступив інший чоловік… Якась жінка почала читати вірш Т.Шевченка "Розрита могила". З виступаючих я знав лише Михайла Ухмана з Шибалина та Надію Головко з Котова. Вони закликали оберігати історичну пам"ять, нагадували про нашу національну гідність. Сонце стояло в зеніті, погода була по-літньому чудовою, сонячною, досить спекотною. Люди, що зібралися біля могили, розходитися не хотіли. Не налякало їх ні звернення начальника міліції Василя Якубовського, ні представника обласної міліції у формі підполковника, які через мегафон закликали присутніх розходитися, бо йдуть жнива, а ті, що тут зібралися, буцімто їх зривають. Але відчувалося, що люди позбулися страху і, можливо, вперше за останні кілька десятиліть, хоч на деякий час, відчули себе вільними. Це був початок розвалу радянської імперії. 

Після цієї неділі було багато розмов та чуток. Подібні відомості надходили з різних місць Галичини. Одного дня, серед тижня, через кур"єра мені передали інформацію про те, що львів"яни приїдуть до нас в неділю, 30 липня. Зустрінемося на Лисоні. Прохання до нас було таке: зустріти їх українським національним прапором і організувати побільше людей. І наш осередок почав активно над цим працювати. Прапор ми вирішили пошити в Шибалині. Іван Здирко сказав, що прапор пошиє його родичка Марія Горошок і що у нього вдома є жовта сорочка, матеріал з якої можна використати для прапора. Я запропонував купити в магазині канцтоварів "Школярику" (що на той час знаходився в центрі міста) червоно-синій прапор УРСР і використати його синю частину. Саме так зробили, як і задумали. Все це, звичайно, трималось у великій таємниці: навіть деякі наші члени осередку не знали нічого. Нашу пропозицію підтримали священики Бережанського деканату на чолі з о.Пилипишиним, які вирішили 30 липня відслужити релігійну панахиду за загиблими Січовими Стрільцями і організували процесії людей з навколишніх сіл на Лисоню. 

Це було незабутнє видовище. Довжелезні людські потоки дорогами і стежками, несучи перед собою хрести, хоругви, квіти і вінки, йшли на поклін до могили своїх Героїв. З "Мікрону" в цю неділю, яка "традиційно" в кінці місяця була робочою, вирушила колона хлопців, очолювана Володимиром Івасівим, Петром Пудлом, Степаном Клеником, Віктором Малим, Богданом Сеньківим і мною. Переважна більшість мікронівців цього дня пішла на Лисоню. У нас з Іваном Здирком була попередня домовленість, що як тільки закінчиться релігійна панахида, він з прапором виходить з лісу, а ми, тобто я, Йосип Лішко, Андрій Хлопась та Василь Хлопась приєднуємося до нього. Коли Іван Здирко вийшов з лісу, високо тримаючи в руках синьо-жовтий прапор, йому навперейми кинувся начальник міліції Василь Якубовський і прокричав: "Віддай прапор!" Здирко йому відповів: "Тільки через мою смерть!" Люди відразу відгородили Івана від головного районного міліціонера і відтіснили інших міліціонерів, що кинулися йому на підмогу. Здирко з гордо піднятою головою пройшов живим коридором до самої могили, де до нього приєдналося нас четверо: я, Василь Хлопась, Андрій Хлопась, Йосип Лішко. Потім ми піднялися сходами на верхівку могили. Хлопась Андрій виліз на геодезичний знак, що був тоді на могилі, і прикріпив прапор до шпиля. Якийсь час панувала тиша, а потім почулися вигуки: "Слава!", "Слава Україні!", "Героям слава!" Зі сльозами на очах і щемом у серці люди дивились, як національний український прапор гордо тріпотів над пшеничними полями рідної Бережанщини. 

Того ж дня приїхали львівські рухівці, близько десятки осіб. Один із них виступив перед громадою, подякував за підтримку і висловив сподівання, що боротьба, яка розпочалась, увінчається успіхом, що Україна таки буде незалежною. Він закликав людей "піднятися з колін", скинути московське ярмо, стати господарями на своїй землі. Мітинг завершився, а люди ще довго не розходилися. Було велике піднесення, появилася надія, що радянська імперія розвалиться, і на її руїнах постане самостійна Україна. 

Пізно ввечері, коли люди порозходилися, охороняти прапор залишився Василь Хлопась. Міліціонери довго вичікували, а коли сутеніло, під"їхали "воронком" до могили, щоб зняти прапор. Василь почав чинити опір, але сили були нерівними. Василеві скрутили руки, запроторили до машини, в яку кинули зірваний ними прапор як "речовий доказ", і повезли в райвідділ міліції на допит, висунувши йому звинувачення у "вчиненні опору працівникам міліції". Наступного дня Івана Здирка і мене забрали з роботи в райвідділ міліції для дачі показань щодо використання забороненої "націоналістичної символіки" та організації "несанкціонованого мітингу". Викликали також і деяких інших учасників цих подій. До речі, викликали нас неодноразово - як в прокуратуру, так і в КДБ. За нами було встановлено постійне стеження. Цю ганебну роль виконували працівники КДБ, міліції та місцеві "сексоти". Навіть на території заводу "Мікрон" за мною та іншими рухівцями, як за "неблагонадійними", пильно стежив місцевий кагебіст Юра. Прізвища його не пам"ятаю. Утім, тоталітарний комуністичний режим був уже приречений і це уже відчувалось у поведінці його каральних органів, від яких, однак, можна було очікувати всіляких несподіванок. На щастя, все обійшлося для нас лише штрафами та "профілактичними розмовами", а ми ще з більшим завзяттям розгорнули так звану "підривну" діяльність. До офіційного створення районної організації НРУ за перебудову залишалося два місяці…"

Іван Головацький, член НРУ за перебудову.

"Бережанське віче", 07.08.2009, Тернопільська обл.