Отець Василь Кузьма, родом з села Романівка біля Тернополя, пробивався крізь життя сам. Народну школу закінчив у родинному селі. Пасучи корови, каже він, вчився німецької мови для вступного іспиту до гімназії. Гімназію закінчив іспитом зрілости у 1910-му році в Тернополі. Теологію закінчив у Львівському університеті. Всі іспити склав з відзнакою. Висвячений в неодруженому стані у Львові, був покликаний на польового духівника в австрійській армії, в якій мав такі призначення: при 55-ім полку піхоти в Бережанах, при фельдсуперіораті в Моравській Остраві, при фельдсуперіораті, як одинокий греко-католицький священик, в Будапешті, а вкінці при Гаймкерер-Авфнамештеллє в Тернополі. Тут застав його розвал Австрії.

Про той час пише о. Василь Кузьма так: «Пізніш вечором 31-го жовтня 1918 року комендант тернопільського гарнізону покликав мене до себе і заявив, що одержав наказ зі Львова передати владу, так військову, як і цивільну в українські руки, а тому, що в місцевому Гарнізоні нема ні одного українського старшини, ані він не знає, кому зі світських українців передати цивільну владу, просив мене перебрати владу й підписати протокол з цієї передачі. Зробивши те, я скоро повідомив представників української тернопільської громади, які при допомозі 39 «ландштурмістів» українців, що находилися в місцевому Гарнізоні, зайняли всі будинки, де містились різні державні і військові уряди і до всіх них призначили відповідних урядовців. Наступного дня ранком мешканці Тернополя – українці з сльозами радості, а поляки з сльозами страху споглядали на українські прапори, що повівали на урядових будинках та майже всіх приватних українських домах. По кількох днях явився в Тернополі резервний поручник Василь Болюх, що обняв команду міста, а невдовзі отаман Никифор Гірняк став комендантом військової округи Тернопіль, а я окружним духівником».

В січні 1919 року переїздив через Тернопіль Головний Отаман Петлюра і тут задержався в дорозі до Станіславова. Він мав відвідати президента Петрушевича. В тому часі познайомився о. Василь Кузьма з Головним Отаманом, який зробив йому пропозицію постаратись про перенесення до Головного Штабу Дієвої Армії УНР для обслуги всіх вояків греко-католиків тієї армії. О. Кузьма одержав ступінь 4-го рангу, тобто генерал-майора. З цією армією мусів о. Кузьма часто зміняти місце постою. Найдовше мабуть задержався у Жмеринці, де провадив культурно-освітню працю між старшинами і цивільними урядовцями. У листопаді 1919 року захворів на тиф і лікувався у військовому шпиталі в Проскурові. Тут, як реконвалєсцента, захопили його 1 січня 1920 р. поляки, арештували і серед тріскучого морозу, обезсиленого недугою, санками на купці соломи, прикритого коцом, везли 102 кілометри до Тернополя. Там скинули на бетонову підлогу в’язничної камери, без соломи. Тут о. Кузьма перебув ще поворотний тиф і запалення легенів. У польській в’язниці в Тернополі просидів о. Кузьма до кінця квітня 1920-го року. По виході з в’язниці зголосився в Митрополичім Ординаріяті у Львові і дістав призначення до духовної праці спершу при церкві Господнього Преображення, а відтак при катедрі св. Юра у Львові. В червні 1923-го року приїхав до Львова Перемиський Єпископ Иосафат Коциловський до Митропалита Кир Андрея з просьбою, щоб призначив зі своєї єпархії священика на польового духовника при польській армії. Польовий Єпископ Ґаль просив про священика для обслуги вояків українців-католиків, рекрутованих з Лемківщини, яких покликано до служби в польській армії. Вибір впав на о. Василя Кузьму, як досвідченого військового духівника. Єпископ Иосафат, оповідає о. Кузьма, пригорнув мене до себе і каже: «Отче, Ви рятуєте честь моєї єпархії, Ви робите жертву зі себе, я цього ніколи Вам не забуду». І справді то була жертва, по службі в українській армії і по тяжких переживаннях у польській тюрмі. Та була це жертва і для рідного українця-вояка. Про службу в польській армії о. Василь Кузьма написав два томи споминів, які поки що є в рукописі. В часі німецької окупації о. Василь Кузьма душшпастирював в Новому Санчі. Тоді зорганізував «Допомоговий Комітет» в Криниці, повітову кооперативу, урухомив по всіх селах читальні «Просвіти» й українські народні школи, які польська влада або позакривала, або сполонізувала. Перед наступом більшовиків до Нового Санча, перейшов на Словаччину, а по вісьмох місяцях переїхав в Австрію. Тут, у квітні 1945 року, поселився в Зальцбуржчині, став головою допомогового Братства св. Андрея, співпрацював з «Окружним Допомоговим Комітетом» в Зальцбурзі і Центральним Комітетом в Інсбруці, як заступник голови цих інституцій. Рівночасно брав участь в редакціях «Нові Дні» в Зальцбурзі і «Недільні Вісті» в Інсбруці. У Львові співпрацював у Видавництві католицького журналу «Нива». Воєнні переживання, часті поїздки до Зальцбурга й Інсбрука з місця замешкання (Брук ан дер Ґльокнерштрассе біля Цель ам Зеє) і брак відповідного харчування підірвали сили колись кріпкого здоров’я, так що він попав в тяжку недугу, якої наслідки відчуває до сьогодні. До Канади приїхав о. Кузьма в місяці липні 1948 року. З початку був духовником Новіціяту Сестер Служебниць в Анкастер. Помер 7 листопада 1963 у Вінніпегу. Відзначення: крилошанські відзнаки з правом ношення червоного пояса і колпака, хрест Симона Петлюри, що його мав мабуть одинокий український католицький священик та відзнака УГА.

http://www.kapelanstvo.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=97&Itemid=104